Одна з багатьох сімейних трагедій України наразі у тому, що через війну росії проти України, багато сімей опинилися по різні сторони барикад.
Хтось намагається максимально абстрагуватися і не спілкуватися на політичні теми, чи теми війни, але будемо чесними, у нашій реальності це майже неможливо.
Ми поспілкувалися з декількома сім’ями, які мають родичів на тій стороні - в росії або на окупованих територіях, які мають протилежні погляди на цю війну.
Олесі 29, вона має племінницю Аллу в росії.
Різниця у віці між ними - 5 років. Раніше, коли вони були дітьми-підлітками, Алла часто влітку приїжджала на Батьківщину своєї бабусі - на Донбас. Донеччина родичів з росії завжди зустрічала соковитими вишнями і абрикосами, рясними садами. Олеся згадує, що назад родичі поверталися завжди із забитою автівкою різних продуктів. Бабуся їх жаліла, бо там, де жили родичі, фруктів майже не було.
З початком війни на Донбасі у 2014 році дівчата не обговорювали події в Україні, хоча Алла була підписана на Олесю у соцмережі, де та часто показувала, що відбувається у неї вдома і пояснювала свою патріотичну позицію. Конфліктів не було.
У 2022 році все змінилося. В якийсь момент під час спілкування Алла видала дивну фразу: “А що ви 8 років мовчали про Донбас”? Тут стало все зрозуміло.
“Алла, ты дура? Я и есть Донбасс”, - обурилася тоді Олеся. Вона намагалася пояснити, що російська армія вбиває українську націю, але родичка це не могла збагнути. В телевізорі у них зовсім інша картинка. Вона була впевнена, що росія рятує Україну від нацистів і взагалі не реагувала на те, що її родичі на власні очі бачать, що відбувається. Олеся навіть намагалася запросити Аллу в Україну, але та, звичайно, відмовилася.
Світлані 55, її рідний брат і племінники наразі знаходяться на окупованій ще у 2014 році Луганщині.
У них завжди були протилежні погляди, але про політику вони зазвичай не говорили. Ще у 2014 році, коли брат обрав шлях окупації та невизнаних республік, Світлана всіма можливими силами підтримувала українську армію.
23 лютого 2022 року брат зателефонував Світлані і напідпитку почав вітати з тим, що вони скоро знову “будуть разом”. Що це означало, Світлана зрозуміла лише зранку наступного дня, коли в Україні почалася війна. Як виявилося пізніше, через село Світланиного брата проходила велика кількість російської техніки, яка йшла у бік нашої країни.
ПІсля того дзвінків більше не було. На окупованих територіях повністю зник український зв’язок, соціальні мережі заборонили. Ще декілька тижнів писала племінниця про те, що вони не винні у тому, що відбувається, що це не вони відправляли танки в Україну і про те, що вони дуже сильно хвилюються. Пропонували виїхати у так звану “ЛНР”. А ще писали про те, що українська армія сама обстрілює свої міста.
Родичів Світлана заблокувала. Вирішила, що розблокує лише після того, як закінчиться війна.
Валерії 28 років, вона має родичів у “днр”
Батьки Валерії багато років прожили у Макіївці - місті поруч із Донецьком. А на початку 2000-х років продали там будинок і переїхали на північ Донеччини. Проте, у Макіївці залишилося багато родичів різного ступеню близькості. З усіма ними родина продовжувала підтримувати стосунки, приїжджала у гості на свята та зідзвонювалося. Так продовжувалося до 2014 року.
У 2014 році, коли росія почала окупацію Донеччини, сім’я була змушена виїхати до столиці. Перший “тривожний дзвіночок” від родичів з Макіївки був саме тоді. Матері Валерії подзвонив брат. Коли він дізнався, куди саме сім’я виїхала, реакція його була така: “А что же вы так, решили искать приют у бандеровцев? Стали укроповскими подстилками? Ну ничего, армия днр до вас и там доберется”. Відтоді усіляке спілкування з братом та його сім’єю припинилося, хоча після цього він ще робив кілька спроб дотелефонуватися до матері дівчини.
Однак, у Макіївці ще залишалася кума матері, похресник та чоловік куми. З ними Валерія та її мати продовжували спілкуватися попри те, що не було можливості зустрітися особисто. Кожного разу у спілкуванні намагалися говорити на теми, не пов’язані з політикою та ситуацією на сході України.
Проте і тут поступово почали підкрадатися зміни в риториці. Спочатку кума розказувала про те, як їм добре живеться в “днр”, які там низькі на все ціни. Хвалилася, як вона з сім’єю їздила відпочивати у Сочі через росію.
Іншим разом вона обмовилася: “Да ты знаешь, я уже почти забыла украинский язык. Да и зачем он мне? Все равно же больше уже не понадобится”.
Коли почалася широкомасштабна війна, вона у розмові через Viber сказала таке: “Кума, может вы к нам приедете? Вас же Украина бомбит, они же утюжить будут”. Валерія та її мати обурилися та не знали, чи треба взагалі далі підтримувати спілкування.
Пройшло приблизно два місяці з початку повномасштабної війни. Кума написала знову зі словами: “нас вот тоже Украина бомбит”.
Минуло ще два тижні. Наступне повідомлення було таке: “Сына хотят в армию забрать, что делать?”
Ще через деякий час родичка написала: “Кума, я что-то ничего не понимаю. Тут говорят, что это все россия, и нас - тоже россия. Кому верить?”
Так потроху її ставлення до “ДНР” та росії змінювалося саме протягом широкомасштабної війни. З братом стосунки відновити не вдалося, бо виявилося, що переконати його неможливо. А ось із кумою спілкування вдалося зберегти, адже виявилося, що вона стала однією з тих, хто почав сумніватися у тому, що відбувалося попередні вісім років на сході України.