Повномасштабна війна в Україні триває вже півтора року. За цей час наші Збройні Сили змогли звільнити вже немало територій, але ворожі війська роблять все можливе, щоб знищити якомога більше українців. У тому числі влаштовують масовані обстріли нашої країни і окремих міст загалом.
Під постійним обстрілом перебувають не лише міста, які знаходяться поруч із лінією фронту, але і ті, які далі. Наприклад, Київ, Дніпро, Кривий Ріг, Хмельницький.
На Сумщині міста, які знаходяться біля кордону з країною-окупанткою, обстріли трапляються ледь не кожен день.
Ми поспілкувалися з людьми, які живуть далеко від війни, але знаходяться у небезпеці.
Київ
Катерина - переселенка з Харкова. Зараз вона оселилася у Києві, хоча назвати столицю найбезпечнішим регіоном України - важко. Постійні атаки дронів та ракет з боку росії - вже звична справа для киян.
“Наприкінці зими ми почали евакуюватися з Харкова, у Харківську область (Лозова), коли і там оголосили евакуацію, ми переїхали до Умані. Перший час нам було до вподоби, проте після Харкова, мабуть, кожне місто в Україні буде «не таке», до того ж ми жили в одній квартирі з друзями, через постійне очікування місцевими хасидів і тримання квартир/будинків для них, виник дефіцит житла. Тож влітку ми вирішили переміститися ближче до «цивілізації» і поїхали у Київ, бо повертатися у Харків було ще лячно. У столиці була змога залишитися у вільній квартирі друзів та підшукати собі окреме житло”.
Київ - місто, в якому життя вирує весь час. Після деокупації області багато людей дуже швидко повернулися до столиці. Кав’ярні, перукарні і всі можливі салони працювали і попри повномасштабну війну.
“Коли ми приїхали до Києва і у перший день пішли гуляти, на вечір ми взагалі забули про війну. Атмосфера, багато людей, працюючі кафе/бари/ресторани - це дозволило трохи видихнути, але ти завжди повертаєшся у реальність. Загалом мені здається ритм Києва не змінився, столиця мотивує тебе рухатися, а ціни - працювати. Усі кудись мчать, чимось займаються”.
У Київ почали приїжджати і переселенці з інших регіонів. Катерина - одна з них. Попри постійні атаки росіян, прильотів у Києві не так багато. Все це завдяки хорошій роботі ППО. Але говорити про те, що місто повністю захищене - рано. Осколки збитих ракет чи “Шахедів” також мають руйнівну силу. Вже не одна будівля постраждала від цього. Але кожен реагує на повітряні ситуації у столиці по-різному.
“У мене є переконлива думка, що жодне місто не будуть так захищати, як Київ. Після зимової атаки помітно зменшилася кількість прильотів, іноді ми не реагуємо на тривогу, тільки посилаємо прокляття на русню. Коли вже чуємо роботу ППО або у телеграм каналах пишуть про суттєву загрозу, ми ховаємося у ванній кімнаті.
Найстрашнішим був прильот біля університету ім. Шевченка, у центрі. Тоді рано вранці мій чоловік відвозив свого батька на вокзал, проводжав після відпустки на службу і я знала, що вони їхали саме тією дорогою, де відбулися вибухи. Але слава Богу все обійшлося, їх вже не було у тій частині міста”.
Самі мешканці столиці зовсім по-різному ставляться до повітряних тривог та небезпек. Є і ті, хто реагує на кожну тривогу, спускається в укриття. Є ті, хто зовсім не реагує на тривоги і сподівається на долю, чи “пощастить / не пощастить”.
“Людей багато, помічаю і тих, хто переймаються, біжать в укриття, є ті, кому все одно. При повітряній тривозі, ми останнім часом слідкуємо за телеграм каналом «Николаевский Ванёк», якщо адмін попереджає саме «киевчат», ми намагаємось реагувати і ховатися. Частіше за все, ми матюкаємося на країну 404 та продовжуємо займатися своїми справами”.
У столиці життя вирує на повну. Незліченна кількість абсолютно різних закладів, вистави, творчі вечори, багато людей і розваг.
Попри безліч переваг столиці Катерина розглядає скорішу можливість повернутись назад до Харкова.
“У мене дуже сплутані почуття до Києва, мені подобається, що тут продовжується життя, ти можеш відволікти себе чим завгодно, все працює. Особливо мені подобаються галереї/вистави, модні люди та різноманіття закладів. Але саме місто якесь недолюблене, дуууже брудне, багато поганих доріг (для пішоходів також), немає куди викинути сміття на вулиці та відсутні приємні парки. Ми знайшли тільки парк Наталку для себе, на мості Кличка, Хрещатику та навколо вже занадто людно та не цікаво. Знову ж таки, я порівнюю з Харковом, де завжди і всюди прибрано, зелено, підстрижено. Тож коли ми будемо відчувати +/- безпечність життя у Харкові, ми повернемося; поки що розмовляємо зробити це восени, але будемо дивитись по ситуації”.
Дніпро
Дніпро стало притулком для багатьох переселенців з Харківщини та Донеччини, адже це найближча до цих регіонів область.
Попри віддаленість від фронту, російські війська доволі часто влаштовують обстріли міста і області.
Анника розповіла, чому виїхала зі Слов’янська саме у Дніпро і як триває життя у цьому місті.
“Евакуація до Дніпра була досить спонтанною - мати довго не хотіла нікуди їхати. Але коли колеги з Фахового Коледжу індустрії та фармації (колишня назва - СХМТ) запропонували колективний виїзд, поїхали. Бо приймав Університет хімтехнологій, якому вдячні дуже за прихисток”.
Мешканці Дніпра запевняють, що у більшості часу в місті доволі спокійно. Як і у будь-якому місті, існують локальні групи у соціальних мережах, які повідомляють про повітряну тривогу і напрямок руху ракет чи дронів.
Анника розповідає, що з укриттями у Дніпрі в принципі все непогано, дістатися до них цілком можливо. Попри це, не всі користуються бомбосховищами. На жаль, неодноразово російські ракети летіли у житлові забудови Дніпра. Через обстріли гинули цивільні люди.
“Найстрашнішим саме для мене був удар по житловому будинку 14 січня. Бо то приблизно той район, де ми зараз мешкаємо. Наступного дня, потрапивши на місце трагедії, щоб передати трохи допомоги постраждалим - довго не могла прийти в себе... І навіть зараз, коли пройшло вже півроку, проїжджаючи повз - болить серце. На другому місці - удар по лікарні”.
Дівчині вдалося адаптуватися до життя у Дніпрі. Знайшлася робота до душі, вистачає часу трохи на волонтерство, навіть на культурне життя.
“Але серцем все одно в рідному Слов'янську - бо він найкращий і найулюбленіший. А повернемось - поки що не знаю коли, хоча хотілося б якнайшвидше…”.
Це лише дві історії, насправді ж людей, які продовжують своє життя під обстрілами, дуже багато. На жаль, наша країна залишається у війні. Ніхто не знає, коли і куди може прилетіти, тому закликаємо усіх не нехтувати повітряною тривогою, стежити за новинами, які стосуються обстрілів та допомагати один одному.