"Ми втратили багато людей. І я не про тих, хто помер". Дві історії військовослужбовців ЗСУ

6 грудня офіційно відзначають День Збройних сил України. Що це за свято і хто ті люди, які присвятили своє життя службі в армії?

Ми поспілкувалися з двома військовослужбовцями ЗСУ і дізналися їх історії.

Руслан служить в ЗСУ з 2014 року. До військкомату прийшов сам. Свій вчинок пояснює внутрішньою потребою.

У двохтисячних роках Руслан проходив строкову службу, перед близькими і рідними складав присягу рідній країні. Тому навіть не сумнівався щодо того, чи має він захищати Україну під час війни.

“Для мене це не просто слова. Я перед всіма присягнув”

Для когось міняти держави - нормально, для Руслана це принципове питання. Держава, Батьківщина у людини одна.
Після армії людина повернулася з багажем знань і розумінь. Кожен чоловік має розуміти, яку роль виконує, яку користь несе для своєї країни, - говорить Руслан.

Коли Руслан прийшов до військкомату, Крим вже був окупований, а частина Донбасу в огні. Чекати не було сенсу. Чоловік говорить, що під небезпекою були інші області. Можна було б чекати якогось дива, але він вирішив не чекати.

Військовому пощастило потрапити у доволі кваліфіковану, серйозну військову частину. Завдяки цьому вийшло пройти гарне навчання, підготуватися до подальшої роботи в ЗСУ. За короткий час Руслану вдалося отримати основні знання та навички. І хоча все подавалося стисло, але люди вчилися. Як зазначив хлопець, велике значення має саме місце, де він проходив службу. Адже не у кожній військовій частині відповідально ставилися до підготовки новачків.

Варто зазначити, що на той час, у 2014 році, деякі військові частини взагалі були під небезпекою розформування.

Коли чоловік потрапив на службу у вже нові ЗСУ, то був трохи розчарований. Адже він мав змогу порівняти армію, яка була під час його строкової служби і армію, до якої він потрапив вже пізніше. Не можна сказати, що раніше вона була хороша, але стало значно гірше.

“Боляче було бачити, як волонтери везуть харчі, одяг, все. Абсолютно все везли волонтери. Навіть рукавиці і шкарпетки привозили. Це мала держава давати”.

Оснащення було і тоді. Видавали одяг, їжу. Але цього всього було катастрофічно мало.

Загалом служба в армії - це те, що дійсно подобається чоловікові. Він захищає країну. І вважає це не просто своїм обов’язком, але справою життя.
При цьому, незважаючи на розвиток української армії за 5 років війни, ЗСУ все ж має певні недоліки. Руслан говорить про те, що сьогоднішні ЗСУ не перейшли на європейські стандарти, Натівські стандарти, як про це люблять говорити політики. І такими темпами мінятися буде дуже довго. Після радянської армії єдине, що змінилося в армії - статут збройних сил, він був перекладений з російської на українську, з посмішкою додає військовий. З приходом війни у країну, теж мінялося мало, хоча великий внесок зробили волонтери.
Так, додаються нові правила і вимоги. Вони додаються до старих. Але люди цілком не можуть виконати ні тих, ні інших. В армії мало логістики. З паперами можуть працювати ті, хто раніше ніколи цього не робив. Зрозуміло, що це не про всіх. Звичайно, в Україні є і спеціалісти, які знають свою справу, додає чоловік.
Наразі велику кількість уваги приділяють паперам. На все треба писати рапорт. Абсолютно на все, - розповідає військовий. Паперів багато, а толку від того мало.

Але є і хороше. Дійсно є великі зміни, які торкнулися не лише армії, але і взагалі українців. Наразі у нас є люди, які адекватно розуміють для чого у нашій країні армія, навіщо вона існує. Що важливо - з’явилися справжні професіонали своєї справи. Не по розповідям, не з фільмів. А дійсно тут, поруч. Раніше такого не було. Раніше лише певні частини робили свою роботу, а інші: прибирання території, фарбування парканчиків…Іноді були навчання. Люди їх проходили, але не розуміли насправді, що це таке. Цим не жили.

“Коли приходить війна, ти з граблями не підеш захищати Батьківщину”.

Якщо говорити про оснащення армії, то можна сказати, що зміни є. Видають більше одягу. І якщо звичайним людям це може здатися дрібницею, то просто подумайте, як раніше людина могла проходити в одних штанах півроку.
Звичайно, говорячи про оснащення не можна промовчати про волонтерів, які час від часу везуть такі речі, про які держава навіть не думала: тепловізори, приціли, коптери.

Зробити армію краще можуть лише самі люди, - впевнений Руслан. Якщо самому народу буде потрібна армія, то вони її зроблять. Якщо непотрібна - то хоч що роби - нічого не вийде.

Роботу в ЗСУ чоловік планує продовжувати і далі. Допоки країна у небезпеці - точно.

Коли чоловік тільки пішов до армії, ніхто з рідних не підтримав його вибір. Більшість не підтримує і досі. Але він продовжує роботу. І якщо раніше це засмучувало, то зараз він ставиться до цього з розумінням.
Говорячи про підтримку від інших українців, то ситуація відрізняється від тієї, яка була у 2014 році. А ще різниться залежно від регіонів. Спочатку військові для звичайних людей були в дивину. Тепер - буденність. Багатьох армія дратує, напрягає своєю присутністю. На Добасі обстановка стисла. Одиниці людей, які можуть посміхатися щиро, справжньою посмішкою. Більшість посміхається, а в цей же час проклинають. Ну або пишуть повідомлення на той бік, - додає Руслан.

На думку військовослужбовця, держава не надає військовим достатньої підтримки. Люди мають відчувати чітку підтримку держави. Якщо чоловік повертається, він має розуміти, що тут йому можуть надати допомогу, ту допомогу, яку він потребує: медична, психологічна, відпочинок, робота. У нас на сьогодні цього немає.

“Ми втратили багато людей. І я не про тих, хто помер. Я про тих, які повернулися з війни”.

Ці люди і далі можуть бути корисними державі. Не так, що він вичерпав себе на Донбасі і все, каже Руслан. Але зараз якщо підтримка військовим на дембелі і надається, то у більшості випадків цим займаються безпосередньо волонтери.

“Залишайтесь українцями до останнього подиху. Слава Україні”

Ще один військовий - Віктор. На службу в ЗСУ потрапив через Слов'янський військкомат. В армію пішов не з патріотичних цілей. Це було внутрішнє відчуття, яке важко пояснити.

“Постійно здавалося, що я потрібен "там", що я повинен обов'язково це пройти”.

Так вийшло тільки у 2017 році. У 2013-му чоловікові була зроблена операція, довгий час він перебував на реабілітації. У 2015-му був визнаний ВЛК непридатним до військової служби, але через два роки все ж таки домігся свого.

Приїхавши в навчальний центр хлопця забезпечили всім необхідним обмундируванням, і через кілька днів приступили до занять. На навчаннях було важкувато не так фізично, як психологічно. Така технологія навчання була не просто так. Так як більшість з військових, що проходили навчання, після прямували в бойові частини, до них приставляли інструкторів з бойовим досвідом.

Дуже важко було подолати психологічну напругу, усвідомлення всієї небезпеки, коли бригада Віктора виїхала в район виконання бойових завдань. З часом до цього вдалося звикнути. Єдине, що і досі змушує переживати - це поранення і смерті кожного військового.

Найприємніше для хлопця - хороші новини з дому, коли місцеві жителі прифронтових районів дякують армії за те, що ті не залишають їх, не відступають.

Головні проблеми ЗСУ - це взаємостосунки командування з особовим складом. У бойових частинах катастрофічна нестача нового (виправленого) озброєння і техніки, отримати необхідні для ремонту запчастини практично нереально. Все через "могорич" і нерви. Простіше вкласти свої гроші, так як тобі на цьому їздити, і в потрібний момент це гарантія життя, - каже військовий.

“За весь час, що я служу, практично нічого не змінилося крім харчування. Годувати реально стали краще”.

При всьому, хоч яими б були сумними деякі моменти, все ж ЗСУ в скрутну хвилину чинили гідний опір ворогам. І зараз протистоїть сильному агресорові. Саме вони поклали початок нової історії.

Будувати кар’єру в ЗСУ, або продовжувати службу Віктор не збирається, хіба якщо стане питання знову про захист народу. Тоді військовий готовий знову стати в лад.

На законодавчому рівні держава намагається піклуватись про вояків і членів їхніх сімей, але за фактом відбувається зовсім інше. Через бюрократичну системи важко отримати те, що належить їм по праву.

Люди ставляться до військових по-різному, дивує протилежність. Декому дуже кортить тільки поганого, дехто навіть називає вбивцями. А є і такі, після спілкування з якими стає тепло на душі, розумієш що вся боротьба не дарма, - говорить Віктор.

Близькі люди підтримували вибір чоловіка служити в армії, знайомі - ні. Багато друзів відвернулися. На місцях дислокації, в районах бойових дій, місцеві жителі дякують за те, що військові з ними. Це дійсно круто, - додає військовослужбовець.