“Люди на війну їдуть, а я - додому”, - враження мешканки Слов’янська про місто через півтора роки розлуки

Ми звикли до приємних і позитивних відгуків про Слов’янськ від тих, хто повернувся додому. І це логічно, тому що немає кращого місця за рідні стіни. Але чи дійсно все так райдужно та добре у місті?

Катерина виїхала зі Слов’янська ще до початку повномасштабного вторгнення. Вона працює в міжнародній організації, яка заздалегідь вирішила перевезти своїх працівників на захід України. З того моменту дівчина не була у Слов’янську жодного разу.

Її близькі та знайомі декілька разів відправляли їй речі, але сама вона туди не наважувалася їхати. Катерину лякало те, що вона може побачити, а також небезпека, яка завжди залишається у містах, що знаходяться не так вже й далеко від фронту.

Через півтора року в евакуації дівчина вирішила, що хоче сама відвідати дім, забрати необхідні речі та провідати рідних.

Вона їхала поїздом з Києва. Ностальгічно і трохи з острахом. Голова була наповнена думками та спогадами. Яким буде місто? Що буде вдома? Як я впораюсь з усім? Чи будуть обстріли? У поїзді було багато військових. Зрозуміло, куди і для чого вони їдуть.

“Люди на війну їдуть, а я - додому”.

Під’їжджаючи до Слов’янська Катя не втрималась і розплакалась. Щоб не привертати уваги і побути самій, вона вийшла у тамбур раніше ніж оголосили про прибуття. Весь цей час вона дивилась у вікно на такі рідні, але водночас такі незвичні пейзажі.

З вокзалу до центру Катя добиралася троллейбусом. Транспорт, звичайно, у жахливому стані. А ще дівчину здивувала ціна за проїзд - 12 гривень у тролейбусі та 20 гривень в автобусі. Навіть у великих містах дешевше, подумала дівчина.

Звичайно, розбиті будинки, які траплялися дорогою, лякали. А ще лякало передчуття того, що доведеться побачити вдома. За ці півтора року у дівчини вдома бувало декілька родичів, які перебирали речі, щоб їх їй відправити. Вона очікувала побачити розгардіящ. А що лякало ще - їжа в холодильнику, яка за ці півтора року перетворилась на взагалі щось інше.

Щодо безладу - все було не так вже й критично, як уявляла собі Катерина. Перш за все дівчина побачила, що вдома немає ні світла, ні води. Це ускладнювало її роботу, адже вона планувала все відмити і поприбирати. Опалення також тоді ще не було, а пічка в її квартирі - електрична. Не можна було навіть банально нагріти воду, щоб вимити все теплою.

Катерина почала перебирати і складати речі - що відправити туди, де вона живе зараз, а що залишити тут. Звичайно, що перебираючи речі, нахлинули спогади і ностальгія. На адреналіні вона відганяла усе бажання плакати чи засумувати - головне завдання - встигнути все зробити і побачити бабусю.

Ночувати Катя ходила до родичів - там були більш зручні умови для життя та більш безпечний район. Всі ці дні вона так втомлювалась, що засинала одразу і спала міцно. А перед цим вона спілкувалася з сусідами. Чоловіки весь час залишались у Слов’янську і ділилися дійсно страшними історіями війни - найгарячіше було влітку 2022 року.

Щодо спостережень за містом - сама обстановка дівчині весь час здавалася гнітючою. І хоч за час її перебування у місті протягом усього тижня у місто не прилітало, звуки війни було чути доволі часто. Коли вона чула звуки ударів, то бігала ховатись у ванну. Як все стихало - поверталась до роботи - вимивати, збирати, відправляти.

Ціни в магазинах Слов’янська здалися Катя вище, ніж зазвичай. Це здалося їй зовсім несправедливим, адже більшість цивільних людей, які залишаються у місті, не мають найвищих зарплат, багато хто позалишався без роботи. А якщо магазини розраховують на військових, яких у Слов’янську немало - то що тоді робити іншим?

Половина магазинів закриті, забиті вікна, посічені осколками будівлі. А ще - просто жах на дорогах. Катя зізнається, що на дорогах треба бути дуже обачними, адже машин у місті немало і багато хто просто не дотримується правил.

Все закінчується з приходом темряви. Люди тут лягають спати раніше, ніж у інших місцях. Ввечері просто немає що робити.

Ця атмосфера на стільки морально похитнула стан дівчини, що тільки під час дороги назад вона дала волю сльозам і розплакалася. Відходити довелося ще декілька днів. Переосмислення слова “дім”, розуміння небезпеки, що чатує на родичів, які тут залишаються, - все це і не тільки розбурхали серце.

Поруч з тим, хоча б на якийсь час вона відчула себе вдома, відчула своє місто.

Для себе вона вирішила, що найближчим часом туди не повертатиметься.